Оса і Стафф: Народжені під військовим стягом

 Оса і Стафф: Народжені під військовим стягом 

Вони не любили слави, публічності і довгих телефонних розмов, уникаючи дискусій щодо війни за межами військового конфлікту. Про їхні керівні посади і отримані ордени не знали, навіть, рідні. Вони вміли цінувати дружбу і берегти своїх жінок. Їхня впертість, войовничість і відданість військовій справі наганяла страх на ворога. Закарпаття мовчало про своїх синів аби не втратити. З 18 липня 2016 року Закарпаття плаче над скаліченими душами своїх офіцерів.

Оса і Стафф - два карпатські легені, два бойові офіцери, народжені з різницею в 7 днів, народжені під військовим стягом, з любов"ю у серці до своїх матерів, зі стогонами в душі до своєї країни.

- Домовлялись після війни навідати нашого наставника з Мукачивського військового ліцею. Офіцера, якого поважали і боялися, вчинками якого захоплювалися, офіцера, який бачив Ірак і своїм поглядом відбивав бажання відпусток і дому. Хотіли потиснути йому руку будучи вже зовсім іншими, далеко не юними ліцеїстами. Знали, що колись прийдем до нього подякувати за науку. Мали бути "обстріляними", щоб мати з чим іти, - каже командир 7 роти 93 ОМБр Олександр Сак з позивним Стафф. 

Минуло кілька тижнів з дня, як Стафф поховав свого бойового товариша, побратима і кращого друга Володимира Цірика, офіцера з красивим позивним Оса, командира 9 роти 93 ОМБр. 

- Ніхто не думав про це. Не було поганих передчуттів і тривоги. Ми не зможемо повірити, що Оса вже не з нами. Оса не буває минулим. Він один, але його багато. Люди, які були з ним знайомі погодяться з тим, що його багато, бо здавалося, що в одній особі не може стільки всього поміститись, - з жалем каже Сашко.

- Герої не вмирають, - слова, що лунали 21 липня 2016 року в селі Угля, Тячівського району, Закарпатської області. Тут, стоячи на колінах перед матір"ю, односельчани ховали 23 річного офіцера Володимира Цірика, який загинув смерттю хоробрих в боротьбі за Україну. Для села Угля, за роки війни то - друга велика втрата. Не можна не згадати 2015 рік коли село в скорботі оплакувало Олександра Шімона військовослужбовець 93 ОМБр. 

- Сільська рада обітцяє іменами своїх герой назвати вулиці села Угля. Та все це в голові не вкладається, бо найдуще що любив Оса це - жити, - каже Стафф.

Він любив свободу ігноруючи бронежилет, отримав орден за відвагу - посмертно.

- Свобода для Володі, то - зберегти життя своїм хлопцям. Він беріг всіма можливими і не можливими способами. Плачуть сьогодні і ті, хто за час війни бодай раз, але вдягав бронежилет командира, а це майже всі бійці 9 роти. Його мужності не було меж. Своєю впевненість, любов"ю до військової справи і вірою в Бога Оса став еталоном офіцера для всього маленького Закарпаття. Україна - в скорботі, бо втратила сина, мати - в скорботі, бо втратила сина. Я рятувала його два рази, третій не врятувала, я - в скорботі, бо втратила сина, - каже медик Пісків Степанівна. Вона, як ніхто переживає смерті своїх синів, бо чи ненайбільше їх поховала від початку війни. Дивувалася чистому розуму, командирському голосу і спокою Оси на фронті. Каже:

- Піски мовчали, солдати хотіли воювати, сєпари здригалися коли по радіостанції говорив Оса.

В їхніх жилах тече офіцерська кров, від чого час іде по-іншому. Їхні рідні щодня пошепки читають Отче Наш і їхні жінки, що зовсім не навчені плакати...

Мукачивський військовий ліцей, згодом Академія сухопутних військ, завчасний випуск, кілька місяців в Черкаському, тоді рік війни в Пісках. Щоденні обстріли, двохсоті, трьохсоті, втрати, зради, поранення, командування, любов - справжня війна з усіма можливими летальними наслідками. Про це їхні матері читали в новинах, часто не розуміючи, чому не зходиться, бо хлопці казали: "Мам, все в порядку, не плачте, скоро обійматиму Вас".

- Володя знав, що таке війна. Не думав, що цьому можна навчитись. Казав, що кожна наступна війна кардинально відрізняється від попередньої. Не дозволяв історикам їх уподібнювати, - каже Стафф.

Військові пройшли довгий шлях "війни в теорії", на практиці то було трохи інше. Не встигли отямитись від казарми, як завчасний випуск, одразу і робота по-спеціальності, і трудова і медична книжка, одразу і свист кулі над вухом. Не було часу боятися, не встигаєш розуміти, діяти треба, не чекаючи сприятливих умов для роботи. В їхньому випадку тиша, то - найнебезпечніший ворог. В Пісках офіцери були на своїх місцях, бо роботу організували так, як годиться, хлопців своїх убезпечили. Ту місцину вже домом називали. Тут і почалася їхня війна. Хлопці дали командирам позивні. Сашка охрестили Стаффом, бо погляд переконливий, а Володю - Осою, бо точність його стихія. 

"Як не в казармі, то в храмі"

Хлопці вірили в Бога, любили ходити до церкві, як більшість закарпатських дітей. Кожна родина цього краю виховує дітей за церковними настановами. 

- Мама вчила, що з Богом у серці треба жити, бо за всі свої вчинки перед ним відповідати будемо, - каже Оса в "Останньому інтерв"ю".

- Оса матері війну в деталях не розповідав, беріг її. Мріяв на море її звозити, щоб мама відпочила від теленовин. Найрідніша люди і якщо з часом біль від того, що він пішов у всіх притупиться, то в неї ні. Бо для матері він буде все тим Володькою, який приносив лиш радість і втіху. Бо не повинні батьки ховати своїх дітей. Вся Україна схиляє перед нею говову. Я зобов"язаний перед Осою, як перед братом і перед Господом берегти його матір, так як він беріг би мою - каже Стафф.

Про що вони могли мріяти коли Україна в огні?

Так сталося, що найсприятливішим осередком для хлопців став Львів. Тут вони почувались вільними, усміхненими і вдома. У Львові вбачали всю національну ідю. 

- Між собою жартома називали його Тигр. Ну що поїхали в найкраще місто України? То було для нас з Осою особливе місто, з особливими людьми і особливими подіями. Місто де ми багато говорили про національну свідомість, про дух, українську культуру, традиції, фольклор, про закарпатську казку. У Львові завжди теплим словом згадували батьків, друзів, вчителів. Ми говорили про спартанців, великих правителів і  Римську державу. Усвідомлення війни приходило у Львові, там де инайменше хотілось про неї говорити і де найбільше нею цікавились - усміхаючись згадує Сашко.

 - Пригадую, як дивився на церкву св. Юрія на площі Шептицького і розповідав друзям про свою любу бабусю, яка щоденно пише записки в церкві і молиться за мене і всіх військових України. Про Дядю Васю зі села Завадка, який став моїм вчителем, про те, як після чергового забігу карпатськими хребтами ми пили найсмачніше в світі капучіно і говорили про витривалість на війні. Пригадалось, як з Осою жартували там на площі, а що було б якби всіх львівських  алкашів до багажника і в Піски, без права виїзду, на рік, - ділиться офіцер. У Львові вбачався шмат України, який надавай заряду на всю службу. Жоден їхній бій не пройшов без згадки про файне місто Львів, бо Львів то - справжня Україна.

- Завдяки цьому місту я дізнався, що Оса мрів відкрити ресторан східної кухні. що його улюблена страва, то сирний рол з лососем. Я дізнався чому він сумував коли бачив червоно-чорний прапор. Тут у Львові він не міг вирішити, який з трьох кольорів його улюблений. Він любив білий, як буддизький монах, тяжів до Абсолюту, - каже Стафф. Офіцер розповів, що Оса був звичайною людиною з незвичним поглядом. Він багато усміхався, жартував, думав, любив фільми про Супер-Героїв.

- Ми любили говорити закарпатською цитатами з мультика "Наша файта". В Пісках нас спочатку не розуміли та через якиїсь час по рації почули: "геу, містер стрико", - усміхається Сашко.

"У Львові ми говорили про жінок що не вміють плакати".

Вони захоплювались жінками на війні: волонтерами, медиками, журналістами. Прийнятно ставились до жінок на військовій службі.

- Ми з Осою дійшли висновку, що жінки добре воюють, часом краще чоловіків. Але жінка в армії то біда-самохідна, - каже Стафф. Командир 7 роти розповів, як уклали договір з Володимером. Хто перший женитися буде, той авто купляє іншому за весільні гроші. Стафф не розповідає ким є їхні дівчата. Каже, що з повагою і офіцерською честю до них відносились.

 - Нам подобався один і той самий тип жінок: сміливі і відчайдушні. Жінки, які не вміють плакати, жінки, такі, які не дозволяють собі плакати коли чоловіки воюють. Нам з Осою пощастило зустріти таких жінок, - коментує Стафф.

Що буде робити Стафф коли радіостанція Оси мовчатиме?

- Перше що зроблю коли стану на милиці, поїду до Володі в ту його затишну Угольку, поклонюся його чесній матері. А там ми з ним і вирішим, що я маю робити далі коли вже охрестили нас "народжені під військовим стягом."