Вже - смертна

Вже - смертна

Омита Карпатським дощем,

Осяяна сонцем гірським,

літає у місті проблем,

махає й крилом не своїм.

Колись у Неї в кишенях,

Носились жучки, павучки і сонце,

Не може так зараз жити,

І плаче на дощ крізь інше віконце.

Так добре знов на черешню,

Щоб в матері билося в грудях,

Так шкода, так сумно не жити,

Не бачити світла у людях.

Колись її очі відкриють

Для нього щось більше ніж Всесвіт,

Колись і він зрозуміє:

Кохати – то завжди з Метеликом в жменці,

Любити – то жменьку тримати в кишенці.