Нема слів, одні букви

Нема слів, одні букви…

(93 ОМБр, 3 бат, 7Мр)

Вони до всіх ставляться привітно, кажуть «всі ми люди». Чим довше триває війна, тим менше солдати «говорять». Втомилися кожного дня розповідати одну і ту саму історію, різним людям, кажуть: «все рівно, моя правда не потрапить в газету, вона нікому не потрібна, в кожного своя правда»!

Не розуміють вони журналістів, що ризикуючи своїм життям, заради «правди», пізніше публікують «сенсацію» чи «жесть», забуваючи про те, задля чого їхали на фронт. Багато репортажів, з лінії фронту, можна зробити і без присутності солдат. То для чого забирати в них і так «лімітований» час?

«Декстер»: від журналіста до воїна:

«Коли журналіст на фронті чекає відповіді на поставлене питання, я вже бачу, що тієї відповіді, крім нього переляканого в цей момент, не почує і не побачить ніхто. Журналісти знаходяться тут не довго, весь час очікуючи від нас «геройства», стрілянини або коли комусь з нас не пощастить. І якщо комусь і пощастить, то кореспонденту, бо в нього вийде «жестяковий матеріал». Я пішов з журналістики, бо продажна вона стала і не «компетентна». Кожен другий студент, дочекавшись нового телефону на День народження, стає журналістом, бо йому його ж камера диплом журналіста вручила. Пізніше, відео підмонтує і на тобі, «жесть в Пісках». Обов’язково себе зніме в повному спорядженні, на фоні БМП. А про те, що не варто номерний знак показувати юному журналісту треба вже наголосити."

«Журналіст»: правда не пишеться, правда замовчується:

«Не вірю, бо сам в тому «котлі варився». Що більше знаю, як воно, коли твоя стаття вже зовсім не твоя, а − «відредагована», або коли ти думаєш, що колеги жартома тебе називають іншим іменем. Я не зміг тоді побороти ту «систему», тому пішов. Зараз є талановита молодь, яка може і хоче писати та гроші продовжують «викривляти правду». Радує, що молоді, хоч і без досвіду, завзяті журналісти, почали прогресувати. Вони, якісь безстрашні зараз. Часом дивуюсь, бо сам би в це пекло, як журналіст, не знаю чи поїхав би.

Маленька порада для тих, хто все ще вважає журналістику якоюсь там гілкою влади: не радійте війні і «кровавим сюжетам». Ви, приїхали, зняли і поїхали, а наслідки, бою «переживають» ті, хто залишився. Повірте, солдата в такі моменти мало цікавить, що там «по телеку крутять». Він більше перейматиметься тим, щоб мама не отримала інфаркт, побачивши його, кровавого, як Сільвестра Сталоне, «в кадрі».

«Чірв», «Денді», «Нік»: жінки журналісти на фронті працюють правдивіше:

«Вони, як бджілки тут літають, нічого не бояться, хитрують, піднімають бойовий дух. Жінки журналісти частіше «потрапляють» під обстріли, виправдовуючись фразою: «ой, я вчинила, як блондинка». Часом, здається, що вона приїхала воювати, а не знімати чи писати. Жінкам журналістам солдати розповідають більше, бо вони вміють слухати. Було б не погано, якби все почуте було показане. Ще жодна жінка журналіст, яка приїхала знімати до нас, не постраждала. Дивує їхній позитивний настрій: або цей настрій в них зветься «весела істерика», або жінки журналісти не розуміють до кінця всіх можливих фатальних наслідків свого перебування тут, або Бог бачить їхні «старання» і береже. У всякому разі з жінками журналістами спілкуємось більше.»

Прочитаний посібник з «Військової журналістики» не буде зайвим для тих, хто вирішив працювати на фронті. А коли вже йдеться про те, як побачити правдиву історію в бронежилеті і тактичних рукавицях, крізь снайперський приціл, то тут вже можна сказати «головне не боятись». Солдати, хочуть говорити правду рівно до того часу, поки бачать її «відлуння», а як «несказане» лишається «несказанним», то журналістику можна «поховати».