Камуфльовані зіниці

Камуфльовані зіниці

Люди перенасичились військовою темою. Читаючи новини «з фронту» більшість українців уже перестали реагувати на цифри. Двоє поранених, двоє мертвих за дві доби вже не диво, як було півроку тому. Уже не такими жахливими здаються кадри перестрілок зі зони повномаштабних бойових дій. Можливо, кожен другий українець вже готовий до того, що вона «дійде таки»...Людей уже не цікавить абревіатура і калібр, домовленості і перемир'я, наступання чи відхід. На даному етапі всі загрузли в словосполученні «де взяти?».

Відхрещуватись від цього не можливо, принаймні, раз на день всі згадують слово війна, щоправда, кожен в міру свого кругозору. Хтось цікавиться, бо хоче допомагати, бажає бути волонтером чи медиком, хтось воїном, для когось це гарна нагода самореалізуватись, комусь хочеться перестати втрачати. Проблема в тому, що більшість так і не усвідомлює ця війна – розставляє людство на «свої місця». Шкода, що для українців цей час не сприймається як «період коли треба витягувати комуфляж зі шафи», для нас це час, радше, зветься «волонтерським».

Багато підводних течій приховує ця війна. !Це свого роду культура, мода, період розвитку. Розчарування, біль, страх, ненависть, втрата – це неминучі її наслідки. Та з іншого боку війна – це відповіді. Дитина, дивлячись телепередачу задає питання: «А що люди роблять під землею? Як вони там живуть?» То чому повинна лякати тема війни, коли за багато століть ми так і не пізнали світу без неї? В шкільній бібліотеці – половину книг про війну. Невже випадково? Ми весь час воювали або готувалися до неї. Згадували про те, як воювали. Ніколи не жили інакше, напевно, і не вмієм.

Словосполучення «лінія фронту» звучить страшно рівно до того часу поки її не перетнути. Зараз життя на фронті набагато цікавіше і насиченіше, аніж, в столиці України, наприклад. Робити одну справу у різний спосіб − це безцінний досвід. Поцікатись лише озброєнням: танки, бойові машини піхоти, бронетранспортери, артилерія різної потужності та призначення, протитанкові комплеки, засоби управління, автоматичну стрілецьку зброю. Це неймовірно цікаво і захоплююче. Що більше подивитись на творення історії «зблизька» і «перейнятись» настроє солдат, долучитися до процесу в будь-який спосіб. Йдеться про те, що всі мають залишатися на своїх місцях і робити те, що робиться найкраще. Тільки усвідомивши те, що не всі воюють зі зброєю в руках ми зможем «відбити» агресора.

Вражають командири, які розраховують, сили, час, дистанції, можливості, заради відмінного результату. Це величезна робота і витримати її не кожен зможе. Йому подобається військова справа і все, дотичне до неї.Він вкладає в неї душу, сили, час, життя і недумає про пожертву. Він усміхнений, життєрадісний, впевнений, сміливий і в голові вже зовсім не юний. Він хоче закінчення війни тільки перимогою. Передова для нього дім. Він вірить у своїх хлопців, він вірить в те, що вони роблять, він робить так, щоб йому вірили. Йому не потрібне зручне взуття, модний комуфляж і «шкіряне» крісло. Йому достатньо паперової карти і графітового олівця. Він багато думає, слухає, аналізує. Він майже не спить і на відпочинок не збирається. Він не поважає тих, хто ображає жінок. Він не буває втомленим. Він вміє доступно пояснити і поставити «задачу». Він перед кожним виходом, вилазом, виїздом запитує в своїх солдат про страх. Він може бути всім і нічим. Він буває в декількох місцях одночасно. За ним спостерігають, та ніколи не побачать. Його солдати знають, що коли страшно він поруч. Він, обачливий і терпеливий. Всі хто з ним знайомий ставлять його в приклад, всі хто його зрадив – бояться. Він любить Україну, як патріот-хрестеяним, він захищає її кордони і тереторіальну цілісність денно і ночно. Він, корегує не тільки зону обстрілів, наступу чи захисту, а й зону «вдома». У нього, навіть, зіниці зеленого кольору, бо так потрібно «зараз». Він – командир 93 Мор на позивне «Стаф». Він і один у полі воїн:

«Стаф» любить гори, ліс, біг і смажену картоплю.

• Чи хочеться відпочити?

Не знаю як пояснити, та відпочинок для мене тут. Я дуже люблю свою справу і був готовим до цієї війни ще декілька місяців тому. Міг шкодувати тільки про те, що раніше не потрапив сюди. Та повторював собі всьому свій час. Всі мої справи в мирному житті завжди були дотичними до теми війни. Навіть, з вибором професії я не промахнувся. Я кожного дня прокидався, брав до рук книгу з історії, і розумів що « колись я там буду». Тренувався, навчався, цікавився. Не жив, як мої однолітки. В школі мене називали «жуликом», що є дотичним до слова «воїн». У 8 класі батьки зрозуміли мої «таланти» і віддали у військовий ліцей, після академія. Ну і, нарешті, я тут. Війна для мене не закінчиться допоки не закінчиться для нас всіх. Не можу сказати, що втомився. Часом здається, що я якиїсь «не такий» «не людина». Дивними для мене є хлопці, які «плачуться» і просяться додому. Не знаю, можливо, я дуже вимогливий або занабто солдат.

• Як ставляться твої рідні до твого рішення?

Довгий час не уточнював де я і що саме роблю. Мама мене відчуває, від її «точних» запитань не втечеш. Намагаюсь їй телефонувати кожен день. Батько з моїм вибором цілком погодився. Легше воювати коли тебе у твоїй справі, якій ти відданий, підтримують. Звичайно, всього не розповідаю, та батьки мене відпустили і це найголовніше. Спілкуємся на рівні «все добре», словосполучення «живий, здоровий» не вживаєм. Ясно, що живий.

• Чи часто ти думаєш про смерть?

Взагалі не думаю. Кажу, «якиїсь не такий». Заради цієї країни треба жити, а не програмувати себе на смерть, так мені говорить одна моя добра товаришка. І я з нею абсолютно погоджуюсь.

Не хочу видатись цинічним, чи безстрашним, чи супер-героєм та мені не буває страшно, холодно, голодно, моторошно. Не можу сказати, що нервую, сприймаю все, як воно є. Більше переймаюсь людьми з якими працюю. Хочеться, не телефонувати їхнім матерям і мовчати в слухавку. Я працюю над тим, щоб скоротити цифру втрат до нуля.

• Що змінилося в твоєму житті, з того часу як ти сюди потрапив?

Крім того, що Піски називаю домом, не змінилось нічого. Режим дня, той самий. Годинник трохи по-іншому йде, та то справа звички. Не можу сказати, що не сплю або недоїдаю. Все внормовано: і сон, і сили – є. Безмежно вдячний волонтерам. Останнім часом думаю про те, чому в нас професії такої немає. Було б цікаво відкрити кафедру «Волонтерства» з різними напрямками і спеціальностями.

• Чи погодишся, в майбутньому, розповісти «фронтові історії» дітям в школі, наприклад?

Звичайно, розповідатиму. Сподіваюсь знайдеться якась гарна вчителька української мови, яка підготує дітей до таких історій. Обітцяю, розповідати лише правдиві веселі і повчальні історії. Треба щоб діти не заражались «синдромом війни». Писати правдиву історію це також велике мистецтво. Знаю, що принаймні мої діти знатимуть правду.

• Як ти ставишся до жінок що зараз на фронті? Чи має жінка робити таку роботу.

Коли перелистаєте світову історію, то зрозумієте, що у всіх війнах без жінок не обходилось. Звичайно, як і кожному чоловікові України, мені не хочеться щоб це робили жінки, але коли в неї до того талант, то треба їй посприяти.

На закінчення розмови командир Стаф як завжди підняв бойовий дух своїм солдатам і людям які навколо. Каже, не забувайте берегти і любити своїх жінок, не залежно від того війна зараз чи перемиря. Наших українських жінок, навіть, війна не змінить. Вони люблять тулитися і їх в такі моменти мало цікавить війна за вікном чи перемиря. А це і добре бо впевнений, що наші жінки, сестри і матусі доведуть нас до перемоги.