Не попустить...

Не попустить

І все, що я роблю це – просто метання,

Людська метушня розжарена Сонцем,

Зі смутком залишеться різьблена рана,

А люди пішли без дороги – наосліп!

Космічний пил улазить у вірші,

Та так, що той сум до зіниць доповзає,

Якби ми інші, хоч трішечки інші,

То ми існували б  рівнянням й надалі.

А в мене, як завжди, з невідомим халепа,

і ти одиночним прямісінько в серце

мені якось сумно стає без тебе,

                                   Та ігрик в умові набув уже сенсу! 

Сьогодні прокину тебе я думками,

З тобою так добре про щось помовчати,

Недавня розмова про людськість і сенси,

Додала лиш радість, бажання кричати.

 Щаслива сьогодні без сенсу в кишені,

Я йтиму до Сонця тримаючи Небо.

Ти йдеш біля мене лиш в іншому місті.

Будь ласка, іди щоб писалися вірші.