Не говорити вголос

Не говорити вголос

Вони фарбують губи в червоний, ховають військову форму  коли їдуть додому, бо не хочуть говорити правду своїм чоловікам.

Подруга Волошка та подруга Катерина − щоденно в ногу з війною. На питання: «Що ви робите на фронті?», − відповідають, − «Милуємо око». Чоловіків дивує їхня витримка на передовій: «рятують бійців, вчаться військовій справі,  водять авто та фарбують губи». Дівчата дивляться в обличчя війни очима «медиків добровольців Правого Сектору». Після чергового виїзду встигають, до приходу чоловіків змінити військову форму на сукенку, власноруч вишиту бісером.

Подруга Чорна та подруга Наталочка – сумують, коли повертаються з передової. Кажуть: − Мінометні обстріли − не страшно. Страшно − втратити чоловіка через правду. Познайомились в Пісках, Донецької області. − З чоловіками працювати легко двом, бо одна − переймаєш їхній істеричний настрій − жартують дівчата. В обличчя війні вони дивляться «крізь снайперський приціл» −  очима бійця добровольця ОУН та крізь «об'єктив» − очима військового журналіста.

Подруга Волошка

Чи можна втратити чоловіка −  вибравши війну?

«Можна хіба не здійснити його мрію. Єдина мрія мого чоловіка − щоб я стала домогосподаркою», − жартома відповідає Волошка. – Річ в тому, що він не постукав до мене − як електрик, а я не відчинила як – домогосподарка. Ми познайомились в зовсім інших обставинах. Вже тоді бачили один одного «у всій красі», − коментує Волошка. В їхній сім'ї двоє діток, які вже змалку знають слово «націоналіст». – Я би може й хотіла приховати від нього «неприємні деталі» своєї роботи, та в силу його любові – не виходить. Він займається своєю роботою, а я – своєю. Чоловік стверджує − жінки не мають воювати, а я щоб не дискутувати – просто посміхаюсь, радіючи нашим дівчаткам, які вже навчились фарбувати губи в червоний».

Чоловіки  бояться?

«Чоловіки бояться сильних жінок. Не можуть усвідомити що існують жінки, які здатні: готувати борщ, робити перевя'зки  і тиснути на курок − одночасно. Часто на передовій треба хитрувати, фарбувати губи і усміхатись для того аби допомогти їм.  Чоловіки цього не бачать, гадають що ми заграємо. Цікаво подивитись на ту жінку, якій подобається жити в таких умовах. Багато потрібно приховувати від наших чоловіків. В них як не ревність то «ЕГО» вмикається, − каже волинська Катерина Подзізей. − Простіше не розповідати про роботу на фронті. Не приємно слухати чиїсь враження, щодо «жінок на війні». Ми просто робимо свою роботу і не намагаємось когось здивувати. Повертаючись додому вміло маскуємо «камуфльовані зіниці» заняттями з йоги, секондами і глиняними ваннами для обличчя, −  жартома відповідає дівчина. – Адже, радість – це те, що дається з боєм».

Жінки чи чоловіки – хто краще стріляє?

«Жінки вчаться швидше, можливо, через «чоловічі утиски». Коли я приїхала в Піски, зрозуміла, показати страх – це відправитись додому, − каже 22 літня львівська Юля. – Вдома тема  війни сприймається   болісно. Тому вибрала режим − «мовчати». Не розповідаю, бо ніякого геройства в тому не бачу. Мені вдається добре спостерігати і робити висновки. Ото і вся моя робота, − коментує Чорна. − Протягом всієї української історії чоловіки забороняли жінкам воювати. Існують факти про які «Історія замовчує». Жінки на фронті не люблять піаритись, бояться, бо − вдома дізнаються. Тому історія про них «мовчить». В мене, як в книзі «У війни не жіноче обличчя» − боюсь їхати додому, бо почала палити. Єдине, розрада – це червона губна помада», − усміхнено говорить Юля.

Дівчата хочуть, що чоловіки зрозуміли, жінки – будуть воювати, навіть якщо прийдеться маскуватись.